ЧЕСТЬ ТА ЇЇ ЗАНЕПАД
Честь як філософська та етична категорія сьогодні надзвичайно мало
досліджена. Це обумовлено тим, що честь не є актуальною в сучасному світі. Вона
не відіграє практично ніякої ролі в житті людини двадцять першого століття,
однак, протягом тривалого періоду в історії честь мала беззастережний
авторитет. Вона була значним фактором як в житті громадянина Римської
республіки, так і в житті дворянина в Російській імперії. З чим пов’язаний
загальний занепад честі?
Під “честю” розуміється перш за все сукупність вищих моральних принципів,
якими людина керується у своїй громадській і особистій поведінці, а також
добра, не заплямована репутація, авторитет людини, її чесне ім'я [3].
Для того, щоб відповісти на питання чому честь як феномен практично
зникла в наш час, і що сприяло її занепаду, потрібно більш конкретно окреслити
характер цього феномену. Перш за все слід зазначити, що честь не є перманентним
явищем, тобто честь можна як набути, так і позбутися неї. Так наприклад, дитина
не може мати честі, бо не несе повної відповідальності за свої дії, коли ж вона
стає дорослою в рамках своєї культури, то вже відповідає за власні вчинки. Цей
же приклад доводить, що честь тісно пов’язана з відповідальністю. Етап
дитинства іноді порівнюють з первісним суспільством. Наприклад, З. Фрейд в
своїй роботі “Тотем и табу” порівнює дитячу свідомість зі свідомістю первісної
людини, і, зрозуміло, що він використовує це порівняння для обґрунтування
власної теорії походження релігії [4, с.10]. Однак, така аналогія можлива і в
контексті даного дослідження. Виходячи з неї, можна стверджувати, що честь має
історичний характер, адже вона існувала не завжди, і найімовірніше одного разу
це явище може зникнути назовсім. Отже, якщо честь має історичний характер можна
розглянути її в конкретні історичні періоди, прослідити її розвиток, що і
допоможе нам в розв’язанні головної проблеми.
Честь як поняття активно починає використовуватись в епоху Античності. В
той час вона мала матеріальну підставу – багатство, майно, худобу. Боги
наділяли людину багатством і одночасно – повагою, шануванням оточуючих. Майно
чесної людини можна було порахувати. Одночасно майно було свого роду відкритою
книгою, в якій були «записані» славні справи хлібороба, воїна, пірата, злодія;
майно було “книгою”, яку можна було
прочитати. “Рабство у греків багато в чому було ритуальним, а не яким-небудь чисто
економічним інститутом. Скоріше вже символічним інститутом, хоча б у тому
сенсі, що для греків воно проводило кордон між готовністю людини в будь-який
момент покласти життя за свою гідність і відсутністю цього, але тоді людина –
раб. Геракліт казав: ‘Війна (Полемос) – батько всіх, цар всіх: одних вона оголошує богами,
інших – людьми, одних творить рабами,
інших – вільними’. А світ є постійна війна. Тобто, навіть у дрібницях існує постійне
вирішення питання – чи готовий я померти за свою свободу. Це дуже проста річ і
помітна навіть у будь-якій вуличній бійці або по тому, що відбувалося в
концентраційних таборах, де політичні в'язні чи духовні люди стикалися з
кримінальниками. Кримінальники відступали тільки в одному випадку: коли вони
відчували, що через дрібницю людина була готова покласти життя. А покласти
життя дійсно важко, бо начебто йдеться про дрібниці: ну дали тобі ляпас. Яке,
здається, це має значення порівняно з тією книгою, яку ти можеш написати завтра
чи післязавтра. Але ж треба, щоб ці ‘завтра’ або ‘післязавтра’ у тебе були. [...] Наприклад, один з стоїків говорить (потім це
повторить Плотін), що злі царюють в силу боягузтва своїх підданих, і це
справедливо, а не навпаки. Тобто, якщо ти добрий і справедливий, якщо ти так
про себе думаєш, то зумій відстояти себе в бійці” [2, с. 294-295].
Узагальнюючи, можна стверджувати, що честь є значущим фактором в такому
суспільстві, де влада в основному заснована на проявах сили та насилля. Людина
честі в рабовласницькому суспільстві – це людина яка може постояти за себе,
може відстояти власну свободу. З часом
честь починає виховуватись, поряд з такими якостями як відвага та гідність.
Наприклад, громадянина Римської республіки с дитинства вчили, що він є кращим
від будь-якого раба. Це означає, що у випадку непокори раба, римлянин повинен
був його покарати, бо в інакшому випадку його честь буде заплямована, або
зовсім втрачена. Так наприклад, римський історик Апіан описує, що коли
повстання Спартака було придушене, 6000 полонених рабів були розп'яті вздовж
дороги з Капуї до Риму [1]. Таким чином честь всього панівного класу Римської
республіки була відстояна. З цього випливає два висновки. По-перше, честь і її
дотримання вимагає певної соціальної поведінки. По-друге, оскільки раби і їм
подібні не мають честі, то в суспільстві рабів честь як феномен відсутня.
З розпадом рабовласницького суспільства змінюється і соціальне
середовище, і логічно буде припустити, що честь також трансформується. Її
розуміння стає більш схожим на визначення, яке зазначене на початку даної
роботи. Оскільки рабство як інститут вичерпує себе, на зміну йому приходить
феодальний устрій. В цей час честь перестає бути відображенням лише
матеріальних благ. До цього поняття додаються нові елементи, такі як відношення
між сеньйором та васалом, а також феномен клятви.
Соціальні відносини стають більш складними в епоху Середньовіччя в
порівнянні з рабовласницьким суспільством античності. Рабовласник ставився до
раба як до власності; феодал відносився до підлеглих як до людей, бо у випадку
війни він збирав цих людей на війну, і для нього було надзвичайно важливо, щоб
піддані йшли за ним в бій. Слід зазначити, що не дивлячись та те, що у підданих
вже з’являється відповідальність, однак, у феодала ця відповідальність є
більшою. Він повинен захищати своїх підданих, охороняти власний кордон,
виконувати власні зобов’язання перед головним феодалом – це міг бути король,
князь, імператор. В Середньовічній Європі феодал також міг підкорюватись
церкві, оскільки, вважалось, що влада походить від Бога, а його намісником на
землі вважається Папа Римський. Підкорюючись церкві феодал визнавав не тільки
її владу, але і зобов’язувався дотримуватись всіх моральних цінностей, що несе
в собі християнська релігія. Саме в цей час честь стає тісно пов’язаною з
мораллю, однак, слід зауважити, що честь і мораль ніколи не зливалися в одне
ціле, вони не тотожні. Наприклад, можна вбити іншу людину за законами честі, а
мораль засуджує вбивство.
Також важливим елементом, який додається до поняття честі в
Середньовіччі, це клятва, яку васал давав своєму сеньйору. Вона називається
омаж. Її сенс в тому, що васал зобов'язувався служити сеньйорові “порадою та
зброєю”, визнавав свою залежність від нього і добровільність цієї залежності.
Найманці не мали честі саме тому, що служили за гроші і не були скутими
клятвою-омажем. Однак, дотримання честі
могло бути довготривалим – тобто клятву сеньйору вже дотримували нащадки
васала. Омаж певним чином зберігся і в наш час. Наприклад “Клятва Гіппократа’. Військова присяга також є
схожою на омаж, однак, вона має юридичну силу, тобто за її недотримання людина
отримує юридичне покарання.
Клятва є дуже важливим елементом
честі. Основний її сенс в тому, що вона не має підтверджуватись письмово, бо в
цьому випадку клятва набуває юридичної сили. Честь не може підтримуватись
юридичним документом, вона тримається цілком особистості, на клятві, яку вона
дає. Однак покарання, за недотримання честі іде від суспільства, а не від
юридичних інститутів. Таким чином, честь перебуває в нашій свідомості між
поняттями совість і закон. Коли людина вчиняє за совістю, вона робить це
виключно з власної волі, бо вважає тільки цей варіант правильним. Вчинок за
совістю безпричинний, безкорисливий по своїй природі. Коли ж людина вчиняє за
законом, її наміри зрозумілі, вона робить так, щоб не отримати покарання. А
коли людина вчиняє за честю, вона перш за все орієнтується на реакцію
суспільства, і намагається не втратити власне обличчя перед ним. Закон,
однаковий для всіх, і кожен його повинен дотримуватися. Дотримуватися честі
може лише той, хто сам на це погодився. Честь, так само як совість та закон, є
певним способом, методом втілення справедливості в бутті.
Суспільні відносини, засновані на честі,
характерні не тільки для Європи. Яскравими прикладами можуть слугувати
феодальна Японія та Російська імперія. В цих країнах феодальні відносини
збереглись до середини XIX століття. Процес переходу від
феодального до капіталістичного суспільства в цих країнах був досить швидким.
Японія зробила це приблизно за 100 років, Російська імперія була на такому ж
шляху, однак Жовтнева революція зупинила цей процес, перетворивши її в цілком
іншу державу, з іншими цінностями. В цих країнах честь відігравала досить
значну соціальну роль. Японія і зараз є країною де багато традицій феодальної
епохи ще збережені, і вплив того часу ще відчутний в свідомості японців. Так в
Японії не є чимось дивним, коли міністр відмовляється від своєї посади через
те, що не впорався з покладеними на нього обов'язками.
Підводячи підсумок, честь як явище починає занепадати з розвитком
капіталістичних відносин, бо вони практично у всьому опираються на закон.
Письмові угоди замінюють омаж, бо завдяки їм, можливо отримати компенсацію у
випадку недотримання умов угоди. Саме тому, що в Японії становлення капіталізму
було швидким, честь не встигла остаточно занепасти, на відміну від Європи, де
капіталізм вже панує не одне століття, і завдяки цьому честь стала рідким
явищем. В капіталізмі більш значущим є поняття репутації, і вона досить успішно
займає в свідомості сучасної людини місце честі.
Література
1.
Гражданские войны, книга 1, пар. 120 [Електронне видання] – режим доступу до тексту: http://ancientrome.ru/antlitr/appian/appigr01.htm
2.
Мамардашвили
М. Лекции по античной философии.// М.Мамардашвили. — Лекции по античной философии. М.:
Аграф , 1997. — 320 c.
3.
Словник
української мови. Академічний тлумачний словник (1970—1980) [Електронне видання] – режим доступу до тексту: http://sum.in.ua/s/chestj
4.
Фрейд
З. Тотем
и табу / Зигмунд Фрейд. — СПб.: Азбука-классика, 2005. - 256 с.
Комментариев нет:
Отправить комментарий